ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– По-перше, навіщо їй було зв’язуватися з ув’язненим рецидивістом?

– «Заочницею»[2] стала вона випадково, – Насті хотілося якось виправдати сестру. – Хтось дав Максиму адресу, Ніна, наша добра душа, не змогла відмовити, відповіла, потім поїхала до нього на побачення, він почав писати такі листи кохання, що Ніна й справді повірила в його добрі наміри.

– Які можуть бути наміри в зека? – махнула рукою жінка. – Потрібно було знайти дурепу, щоб возила йому передачки, а Нінка й повелася. Я їй казала, що ті листи один писака пише, а усі в камері у нього переписують і адресують таким, як твоя сестра.

– Вона насправді закохалася у Максима, чекала його, писала, навідувала. Хто ж знав, що він провів за ґратами стільки років?

– Можна було здогадатися, – з розумним виглядом парувала сусідка.

– Кохання сліпе. Ніна вірила його запевнянням, що все у них буде добре. Спочатку й було все добре, – зітхнула Настя.

Їй одразу не сподобався і сам обранець сестри, і його зеківський жаргон, і бажання спочатку відпочити, а потім шукати роботу. Бідна мама! Вона мужньо терпіла небажаного зятя-ледащо, все ще сподіваючись, що лихо обійде їхню оселю. Не минуло, завітало. Максим казав, що не може влаштуватися на роботу, хоча всі розуміли, що він просто не хоче. Всі, окрім Ніни, яка закоханими очима заглядала в очі чоловікові і свято вірила його щоденній брехні. Маминих грошей на життя не вистачало, тож Ніна запропонувала поїхати на заробітки в Росію. Максим сказав, щоб поїхала, влаштувалася сама і на місці дізналася, чи беруть на роботу колишніх в’язнів. Півроку мати годувала сина Ніни Володьку та зятя. Ніна приїхала з чималенькою сумою грошей, які заробила на будівництві котеджів у Підмосков’ї, та купою подарунків. Гроші швидко закінчилися, просипалися, як пісок крізь пальці, тож Ніна знову поїхала на заробітки.

Максим обіцяв незабаром приєднатися до неї, але вибрав легших шлях заробітку. Він підбив Володю пограбувати місцевий магазин. Ніхто не знає, які слова чи доводи підібрав для підлітка Максим, але хлопець пішов з ним на справу. Вони не очікували, що тієї ночі господар крамниці посварився з дружиною і вирішив заночувати в підсобці. Коли грабіжники натрапили на чоловіка, той здійняв галас. На очах Володі Максим забив чоловіка лопатою до смерті, потім забрав виторг, набрав горілки та ковбаси і потягнув шокованого хлопчину додому. Вранці їх обох забрала міліція. Максим встиг зателефонувати Ніні та попросив заплатити за послуги адвоката. Грабіжники опинилися за ґратами, щоправда, в різних місцях, а вже за тиждень замовк на три роки телефон Ніни.

– А потім, – продовжуючи думки Насті, сказала сусідка, – цей зек споганив життя Володьки. Він винен у всьому, що сталося. Я так гадаю, що Ніна хотіла заробити більше грошей і скоїла щось протизаконне. Я вже твоїй матері казала, що скоріш за все Ніна кудись вляпалася і сидить за ґратами.

– Чому ж вона не напише листа? Та й до міліції у Москві я подавала заяву про зникнення.

– Дуже там ми потрібні! – хмикнула Валентина Петрівна. – Хто там хохли? Раби! А сестра не пише, бо не хоче хвилювати матір – у неї хворе серце, виразка шлунку… і нервів уже не лишилося.

– Можливо, й так, – невпевнено мовила Настя.

– Якщо за три роки не отримали ви жодної звістки від Ніни, то нема її вже серед живих, – зітхнула жінка. – Я не раз про це натякала твоїй матері, але вона не хоче мене слухати. Скільки людей їдуть у ту Росію, щоб продатися в рабство і заробити копійчину, а потім не повертаються, зникають безвісти, назавжди. А тепер ще й Стефанівна поїхала… Що ж воно буде? – скрушно похитала головою.

– Валентино Петрівно, вибачте, але я стомлена. – Настя дала знати, що розмова закінчена. – Мені ще треба Барсику їсти наварити, він такий ненажера!

– Може, підемо до мене остограмимося для заспокоєння нервів? – запитала сусідка, важко підводячись.

– Дякую. Я переночую тут, а завтра поїду додому, – сказала Настя, проводжаючи жінку до дверей.

– Зателефонує мати, то накажи їй негайно повертатися! – промовила наостанок сусідка.

– Добре! – кивнула Настя.

Валентина Петрівна пішла, а Настя вийшла надвір, щоб зателефонувати чоловіку – в хаті не завжди був мобільний зв’язок.

– Валеро, я заночую в селі, – сказала йому Настя і пояснила, в чому річ.

За низьким парканом, який відділяв садибу від сусідів з іншого боку, Настя помітила тітку Дусю та її чоловіка дядька Івана.

– Добридень, сусіди! – крикнула Настя.

– О! Настенько, ти приїхала в гості до мами? – привітно запитала жінка, витираючи фартухом руки. – І тобі доброго дня!

Сусід усміхнувся і помахав рукою. Дядько Іван був глухий. Мати розповідала Насті, що він дитиною тяжко перехворів і втратив слух. Та це не завадило йому одружитися з сільською красунею, за якою упадав не один юнак. Їхньому сімейному щастю можна було позаздрити. Подружжя майже ніколи не розлучалося, їх усюди бачили разом, ніби вони прив’язані одне до одного невидимими мотузочками. Одна біда була в родини – жінка не могла довго завагітніти. Але сталося диво: вже коли втратили надію, бо жінці було сорок п’ять років, народився первісток.

– Як там ваш Стьопа? – поцікавилася Настя. – Служить?

– Добре, дитинко, – усміхнулася сусідка. – Залишилося служити до осені.

– Уже недовго.

– Як сказати… Для календаря півроку мало, а для матері розлука зі своєю дитиною така, що місяць здається роком. А де це Стефанівна? – поцікавилася жінка. – Щось я її сьогодні не бачила. Чи, бува, не захворіла?

– Мама поїхала шукати Ніну, – відповіла Настя і розказала про лист.

– Ризиковано, ой як ризиковано! – похитала жінка головою. – Але така вже в неї вдача: як щось надумала, то її не зупиниш. Що поробиш? Мати є мати. Дай Боже, щоб нічого з нею не трапилося та швидше вернулася! А коли ж повернеться наш герой?

Настя ще трохи погомоніла з тіткою Дунею й пішла до хати.

– Барсику, сходи хоч провітрися. – Вона випустила кота надвір і почала варити бичків з пшеничною крупою. Риба неприємно пахла, але що вдієш, якщо котяра полюбляє лише таку їжу?

Розділ 3

Настя не була на першому весняному мітингу в місті, бо саме тоді, першого березня, їздила у село. Кілька днів до цього, починаючи з восьмої ранку, головними вулицями міста роз’їжджав вухастий «запорожець» зеленого кольору з червоним прапором. Люди звикли до нього, бо в місті був великий осередок комуністів, які мали свій офіс на вулиці Федоренка. Не раз помічали, як туди приїздили члени комуністичної партії на дорогому «мерседесі», ховали його за будівлею офісу, а звідти вже виїжджали на старенькому «запорожці» з гучномовцем. Вони вмикали здавна відомі пісні часів Радянського Союзу. Бабусь розчулювали до слів такі знайомі слова «Вышел в степь донецкую парень молодой» або «Синенький, скромный платочек…». Часто з гучномовця лунало патріотичне «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой», а вже між піснями далекого «совка» лунали заклики приходити на мітинги. Свекруха Насті разом із подругою Семенівною майже ніколи не пропускали такі заходи. Вони святково вбиралися й чимчикували до будівлі виконкому, де на Білий дім зі свого постаменту навпроти поглядав Ілліч. На площі Леніна комуністам завжди вдавалося зібрати невеликий натовп людей, які продовжували жити в Радянському Союзі, та нечисленних роззяв, які випадково йшли повз і зупинилися поплескати язиками.

Утім, першого березня ініційований комуністами мітинг підтримала місцева влада, тому на площу Леніна прийшло близько тисячі людей. Населенню міста хотілося дізнатися правду про те, що відбувається в Криму і які плани у Росії. Свекрусі мітинг сподобався, хоча малоймовірно, що вона там щось зрозуміла. Настя проглянула відео з мітингу в Інтернеті, прослухала чергові байки комуністів та представників місцевої влади. Промовці славили Донбас та «Беркут», не забули хвалебних слів про Росію, висували вимоги провести референдум, спочатку всеукраїнський, потім регіональний, лунали відкриті заклики до федералізації. І все це після того, як наприкінці лютого в Криму з’явилися мовчазні «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків?! Після того, як Верховна Рада Автономної Республіки Крим уже проголосувала за проведення референдуму?! Невже нічого не навчило хоча б те, що в Криму вже теліпаються російські триколори?!

вернуться

2

Заочниця – так називають жінок, які познайомилися за листуванням із ув’язненими чоловіками.

5
{"b":"260663","o":1}