ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Настя притисла до себе прапор, але удар биткою ззаду по плечах її також звалив на землю. Біль пронизав усе тіло. Інтуїтивно вона скрутилася, підібгавши ноги, й намагалася прикрити собою прапор. На неї сипалися удари чобітьми, вона несамовито скрикнула від болю й більше не могла кричати, бо наступний удар прийшовся їй у живіт.

– Не чіпайте! – скрикнула вона хрипко, утримуючи полотнище, яке почали витягати з усіх боків.

Озвірілі п’яні молодики вирвали прапор, почали його шматувати, але тканина не хотіла піддаватися. Звідкілясь узявся юнак із пляшкою пального.

– Відійдіть! – крикнув він і почав обливати бензином стяг.

Настя підвелася, з останніх сил кинулася рятувати прапор. Вона вже не відчувала фізичного болю – палав біль у душі за сплюндрований державний прапор.

– Тварюко, не смій! – крикнула вона. Настя впізнала молодика зі звірячим оскалом – саме він тис руку міліціонеру перед заходом.

Вона схопила краєчок прапора, але сили були нерівні. Молодик різко рвонув на себе полотнище, й Настя впала на спину. Хтось їй боляче наступив на руку, потім вдарив кулаком у груди. Поруч, стікаючи кров’ю, непорушно лежала дівчина-активістка, Настя кинулася до неї, повернула до себе її обличчя – воно було скривавлене, а з розбитої голови стікала цівкою кров.

– Допоможіть! – кричала Настя, намагаючись побачити хоча б одного правоохоронця.

Настя побігла крізь натовп, в якому все змішалося докупи. Молодики били всіх без розбору: діставалося і чоловікам, і жінкам. Вони зривали державну символіку й нещадно били руками та битками. Не шкодували навіть підлітків, вириваючи в них прапорці з рук. Перелякані дітлахи плакали – молодчики підбігали до них, тицяли запаленими цигарками у повітряні кульки й дико реготали. Матері хапали дітей на руки, намагаючись вирватися з натовпу оскаженілих бандитів, а ті наздоганяли їх, щоб зірвати синьо-жовті стрічки.

Нарешті Насті вдалося прорватися до правоохоронця. Він стояв віддалік, спокійно спостерігаючи за безладом.

– Там, – захекавшись промовила Настя, – там побиті люди, їм потрібна допомога. Що ж ви стоїте стовпом?!

Правоохоронець із «колорадською» стрічкою нахилився до неї і тихо, зі злістю прошипів:

– Ну що, вам Бандера ваш допоміг?

На його обличчі грала єхидна посмішка. Настю вмить обдало жаром. Не тямлячи себе від гніву, вона завела руку назад, щоб з усього розмаху дати ляпаса нахабній продажній червоній пиці, але її руку хтось ззаду притримав, обережно, але міцно.

– Не треба, – сказав Никон, відпустивши її руку, – тітко Настя, ходімо звідси, – промовив юнак. Він обійняв її за плечі, відвів убік. – Ходімо звідси.

– Я не можу, там побиті люди, їм потрібна допомога, – сказала жінка.

– Уже хтось викликав «швидку допомогу», – Никон хитнув головою у бік автівки з червоним хрестом, яка з мигавками під’їхала до площі. – Я на машині, тож можу вас відвезти додому.

Догорав прапор, здіймаючи вгору темну хмаринку диму. Люди втікали від ударів, намагаючись сховатися у дворах. Крики, плач дітей, стогін поранених – все змішалося в один звук, від якого Настя здригнулася і лише тепер відчула дикий біль у спині та руці. Пекло коліно – джинси розірвалися при падінні й були у багнюці, змішаній із кров’ю.

– Так, – сказала тихо, бо в голові паморочилося, – відвези мене додому.

– Як ви там опинилися? – спитав Настю юнак, коли вони їхали додому по Радянському проспекту.

– Розумієш, Ніку, – сказала Настя, – вірус сепаратизму почав швидко інфікувати місто, яке я люблю, влада не вживала профілактичних заходів, тож я вирішила допомогти у лікуванні. Виявилося, що вірус уже поширився на багатьох. Інфекція може з часом зникнути сама по собі, але залишається ризик її передачі. Одужання рано чи пізно настане, але вірус може дати ускладнення на інші органи, тоді лікування буде довгим та затяжним.

– Ви сама нічого не зможете змінити.

– Я не була сама, нас було чимало. Мені не зрозуміло, чому міліція не запобігла сутичкам? СБУ була поінформована про їх можливість і прислала лише десяток міліціонерів. До Палацу культури можна дістатися через два проходи. Чому не перекрили їх? Чому ДАІшники пропустили у місто автобуси з тітушками? – вголос розмірковувала Настя. Вона дістала вологу серветку, витерла з рук бруд.

– Міліція стояла і мовчки спостерігала збоку. Що від них чекати? Захисту? Це ті ж самі бандюки, тільки при погонах, чинах та владі.

– Там були маленькі діти, – зауважила Настя. – Невже у ментів нема своїх?

– Діти є, совісті – нема.

Розділ 18

Насті дісталося на горіхи потроху від кожного члена родини. Свекруха, яка, на своє щастя, проґавила захід, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловік дорікнув: «Ти, як і вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаєшся». Іванна звинуватила в тому, що нікого з них не попередила. Лише Геннадій поспівчував матері й довго обурювався бездіяльністю місцевої влади та правоохоронців. Син був упевнений, що тепер, після Кривавої неділі, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозуміє свою помилку й винні у кровопролитті будуть покарані.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на місцевому сайті міліція виклала своє бачення подій того дня. В опублікованому правоохоронцями прес-релізі був перелік грабунків та дрібних правопорушень. І лише наприкінці, в розділі «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квітня 2014 року з 15.45 до 18.20 у місті Сєвєродонецьку біля міського Палацу культури на проспекті Хіміків з ініціативи громадян відбувся мітинг для обговорення політичної ситуації в державі та підтримки проведення референдуму. О 16.00 між цією ініціативною групою і тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намір заспівати гімн України і випустити жовто-блакитні повітряні кульки), відбулася бійка. Під час бійки 6 громадян отримали тілесні ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт міської лікарні. Порушення громадського порядку було зупинено працівниками міліції. Даний факт зареєстрований у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проводиться перевірка».

– Це вже занадто! – сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: – Ти це читала?

– Реліз? Так, читала, – відповіла Настя. – Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

– Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, – розмірковував син. – Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

– Ми багато чого не знаємо, – мовила Настя, – але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

– Я зараз зателефоную Антону, – Геннадій схопив мобільник, – він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

– На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», – Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

– Як ви, Анастасіє Іванівно? – запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. – Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

– Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, – відповіла жінка. – Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали – й досі ніхто не покараний.

26
{"b":"260663","o":1}