ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

На папері малюнок: він лежить у ліжку, прикритий під пахви ковдрою.

– Схожий! Навіть дуже! – розглядаючи зображення, сказав Геннадій. – У мене ціла колекція твоїх малюнків.

– У мене нема жодного.

– Чому?

– Люблю робити подарунки, – відповіла Уля. – Ти одужуй, а я вже піду. Мені час йти.

Вона нахилилася, легенько торкнулася щоки хлопця. Губи м’які, ніжні, не нафарбовані, а чомусь пахнуть полуницею.

– Заходь іще, – попрохав на прощання.

– Добре. Зайду, – сказала у відповідь і тихо зачинила за собою двері.

Геннадій підвівся з ліжка, підійшов до вікна. Уля вже встигла вийти з під’їзду й прямувала кудись тротуаром. Тоненька фігурка, коротка зачіска, джинси – все нагадувало в ній хлопчика-підлітка, проте тендітність, добре окреслена лінія стегон, обтягнутих вузькими джинсами, жіночні плечі не давали сплутати її з юнаком. Справді, чому вона завжди самотня? У неї гарні риси обличчя, шкіра бліда, але чиста й гладенька, повні жіночні губи, виразні очі в обрамленні пухнастих вій. Не віриться, що така дівчина обділена увагою чоловіків. Тож у чому річ?

Геннадій чув, як хтось подзвонив у двері і бабуся почовгала відчиняти.

– Агов! Це я, – почув він голос Льошки. – Лугандія! – прозвучало радісно замість вітання. – Бачу, що справи вже краще?

– Привіт, Льончику! – відповів Геннадій. – Радий тебе бачити, – міцно потис руку товаришу, не втримався, обійняв його, поплескав по плечу. – Я такий радий, що ти завітав.

– Вибач, що не заходжу частіше.

– Облиш! Чи я не розумію? Таня, мама, робота, а тут ще й я! До речі, як мама?

– Хворіє. Незабаром буде оформлятися на пенсію, гадаю, що почуватиметься краще, ніж на роботі з дітлахами.

– А як справи з Тетянкою? – поцікавився Геннадій, бо до цього часу Льоня не обмовився про неї жодним словом. Гена чекав, що друг сам розповість, але він чомусь мовчав. – Ще не розлюбила?

– А чи кохала? Це ще питання, – намагаючись говорити безтурботно, сказав Льоня. – Раніше здавалося, що у нас все по-справжньому, але останнім часом чи то охололи наші відносини, чи очі у мене відкрилися. Розумієш, Генику, вона постійно заводить розмови про гроші. Згоден, що матеріальне становище відіграє значну роль у нашому житті, але воно не може проходити червоною лінією у стосунках між закоханими.

– Можливо, ти перебільшуєш? Кожна жінка хоче жити у статках, – напівжартома мовив Геннадій.

– Коли захворіла мама, то довелося багато коштів викласти на лікування, а подарунки, походеньки по кафешках із Танею довелося урізати. Одразу ж помітив невдоволення з її боку. Мені навіть здалося, що вона ладна була мене покинути, але якось усе обійшлося. Але знову пішли натяки, що справжній чоловік повинен вміти заробляти гроші, щоб вистачало на всі потреби та забаганки жінки. Мало не посварилися. Я втримався і сказав, що потрібно тоді шукати знайомства з олігархом, бо в пересічного громадянина не вистачить статків на потреби жінки. Вона щось пирснула, що потрібно знайомитися не з олігархами, а зі справжніми чоловіками, що приказка «з милим рай і в халупі» давно вже не актуальна. Слово за слово – і ми на тиждень розбіглися.

– А потім знову помирилися?

– Так, – зітхнув Льоня, – помирилися, але я відчуваю, що наші відносини стали натягнутими, як тятива. Мені здається, що я не головне у її житті, а якийсь додаток до нього, який може стати непотрібним, якщо знайдеться більш перспективний об’єкт. Мені здається, що жінка повинна дивитися на свого обранця захопленими і закоханими очима, а не зверхньо, ніби ти нікчема.

– А ти не накрутив сам себе? – Гена пильно подивився другові у вічі.

– Здається, ні, – невпевнено відповів Льоня.

– Коли здається, треба хреститися, – посміхнувся Геннадій. – Ти гадаєш, що моя Оксанка задоволена моїм становищем? Вона також може кудись переметнутися, туди, де краще й гаманець товщий, але я не поспішаю порвати стосунки. Розірвати їх легко, з’єднати важче. Жінку потрібно тримати біля себе, показувати весь час, що ти її кохаєш. Ти думаєш, мені легко від того, що вона не поділяє мої погляди, не розуміє, чому я поїхав на Майдан? Але я маю надію, що з часом все стане на свої місця і ми порозуміємося. Можливо, й тобі не слід поспішати з висновками? Може, варто ще почекати, подивитися, що буде далі?

– Я так і роблю, але не такі, зовсім не такі в моєму уявленні повинні бути стосунки між закоханими.

– Не вистачає романтики?

– Не вистачає, – погодився Льоня, – все якось прісно та буденно. До речі, на кого ти так дивився у вікно?

– Ти, бува, не знаєш, чи Уля зустрічається з кимось? – замість відповіді спитав Гена.

– Здається, що ні.

– А в неї колись був хлопець?

– Такого на моїй пам’яті не було. А чому ти цікавишся?

– Та так. Сьогодні зрозумів, що я її зовсім не знаю. Тобто мені здавалося, що я про неї знав усе, але виявилося, що нічого не знаю про її особисте життя. Вона завжди поруч, тиха, розумна, але така замкнена у собі, що нікому з нас не дала зазирнути у свою душу.

– А хтось із нас намагався це зробити? Уля, зроби те, Уля, зроби се – вона безвідмовна, а ми всі бездушні сухарі. Вона – жінка, а ми забули про це, прийнявши у свою чоловічу команду. Що ми зробили для неї як для жінки? Купували в складчину подарунок на Восьме березня? Ми дарували їй парфуми, навіть не спитавши, чи вони їй потрібні? Чи подобаються такі? Ніхто з нас не поцікавився її смаками, бо всіх влаштовувала щира усмішка на її обличчі та вдячне «Дякую, мої друзі!».

– Ми – егоїсти, – додав Гена до промови друга. – Тупі самозакохані барани. А ти помічав, що вона доволі-таки приваблива?

– Якщо ти натякаєш, щоб я покинув Тетяну і звернув увагу на Улю, не вийде. Улянка – друг, а ось на тебе, як мені здається, вона іноді кидає далеко не дружні погляди, – зауважив Льоня.

– Не вигадуй, – всміхнувся Геннадій, – тобі здалося. Між нами не може нічого бути, бо Уля – наш друг.

– І все-таки вона не чоловік, а жінка, – зітхнув Льонька.

Розділ 12

Нарешті випала нагода зібратися разом родинам Овчаренків та Агафонових, щоб посидіти за пляшкою пива й потеревенити. Аліса прийшла з сином Іваном, але без чоловіка. Андрій був проти того, щоб родина займалася бізнесом, тому не пхав носа у торгові справи, працював охоронцем на стоянці й, коли мав вільний час, намагався побути наодинці. Звичайно, до компанії долучився Вадим, який, на відміну від Андрія, не хотів залишатися на самоті. Іван пішов до кімнати свого друга, а на столі швидко з’явилися пляшки з пивом і тарань. Велика родина Агафонових уже звикла до маленької кухні, яка була не більше п’яти з половиною квадратних метрів, але якимось чином тут поміщалися усі. На диво, тут разом з мешканцями знайшли своє достойне місце чимало каструль, пателень, тарілок, холодильник, запаси харчів ще й м’який «куточок» з невеликим столом. П’ятеро людей розсілися, й ніхто нікого не штовхнув, хіба що Аліса важко вмостила своє масивне тіло на табуретку збоку. По одному квадратному метру на людину, плюс меблі й усе начиння кухні – всім знайшлося місце.

Полилися неквапливі розмови. Звичайно, все звелося до політики, особлива увага – кримському референдуму.

– Я не вірю, що 96,77 відсотка проголосували в Криму за приєднання до Росії. Севастопольців 95,6 відсотка… – сказала Настя. – Ніколи аж стільки наших людей не ходило ні на які вибори. А тут така явка! Навіть смішно.

– А я, наприклад, вірю, – мовила Аліса, відсьорбнувши пивну пінку. – І всі у нас на ринку вірять, бо Крим давно хотів приєднатися до Росії.

– Алісо, ти щойно з Криму? – посміхнувся Вадим.

– Мені не потрібно туди їхати, бо є купа знайомих, – відповіла Аліса.

– Голосування під дулами «зелених чоловічків», – сказала Настя, – так, здається, пишуть закордонні газети?

– Я не читаю, що вони там пишуть, – зауважила Аліса, – але сама по телеку бачила, як раділи люди, як на їхніх очах були сльози радощів. Скажеш, не так?

20
{"b":"260663","o":1}