ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в одній з обласних газет Сумщини, була одружена, але родині Бог не послав діточок, тому всю себе вона віддавала улюбленій роботі та чоловікові, з яким жила у злагоді. «Потрібно не забути їй зателефонувати», – подумала Настя, підіймаючись сходами будинку.

Удома на кухні вона побачила за чаюванням свекруху та її незмінну подругу Семенівну. Настя привіталася. Не дуже радувала присутність сторонньої людини саме зараз, коли хочеться спати і вона стомлена та голодна. Зараз потрібно розігріти поїсти собі та чоловікові – він пішов відганяти машину на стоянку. Настя мовчки налила борщ у миски, поставила у мікрохвильову піч, примостилася на краєчку стола, щоб нарізати хліб.

– Де ви були так довго? – запитала свекруха.

– Потім розповім, не зараз, – відповіла Настя, – я дуже стомлена. А як там Геник?

– Добре, – відповіла Лідія Іванівна, – він нагодований, зараз потихеньку ходить по кімнаті.

– Хочеш, скажу тобі відверто? – звернулася до Насті Семенівна і, не чекаючи згоди, продовжила: – Ви всі винні, що сина не вберегли. І в тому, що сталося з ним, найбільша провина лежить на тобі, Насте, як на матері. Ти повинна була падати на коліна, чіплятися йому за ноги, плакати, молити, але не відпустити на Майдан. Ти йому дозволила поїхати туди, тож тепер підіймай його на ноги. Та доведи йому, що він попав під недобрий вплив бандерівців, хай їм грець! Лише на Донбасі працьовитий народ, який годує всю країну і їх, невдячних, також. Ну помилився хлопець, так нехай хоч зараз за розум візьметься! Геник – добрий, чуйний, ось таких американці й ловлять на гачок. Я читала, що план свій вони вже давно розробили, залишалося лише знайти таких, вибач, дурників, як твій син.

Настя ледь стримувала себе, щоб не дати вибухнути вулкану, який уже клекотів у її душі.

– Я ні про що не шкодую, – сказав Геннадій. Усі повернулися й здивовано подивилися на хлопця, що стояв у дверях. – Я все чув і хочу вам, Семенівно, сказати, що я сам, чуєте, самостійно, без матері прийняв рішення їхати до Києва. Якщо вам цікаво, то мені було нелегко туди дістатися, коли потяги на Київ скасовували, а з тих, що відправляли, знімали юнаків. Але я дістався столиці «перекладними» автівками, мерз на Майдані не за планом американців, а за своїми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собі, а й вам, Семенівно, і бабусі, й моїм батькам, і всім нам. Ви це зрозумієте, але згодом, не зараз, і тоді вам стане соромно за свої слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моєю мамою.

– Що-о-о?! – в один голос протягли бабці. – Вибачитися?

– Саме так! Ви її образили, а цього я не дозволяю робити ні вам, ні будь-кому іншому.

– Чому я повинна вибачатися?! – витріщила очі невдоволена жінка.

– Як ти посмів?! – скрикнула бабуся хлопця.

– Усе! Досить! – Настя кинула ніж на стіл. – Я не хочу ваших вибачень, – звернулася вона до Семенівни, – прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

– Ходімо в твою кімнату, – сказала майже спокійно, – незабаром прийде лікар.

– А їсти? – крикнула їй навздогін свекруха.

– Перехотілося, – відповіла тихо.

Розділ 11

Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

– Чому ти раніше не приходила? – запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

– Не хотіла тобі заважати одужувати.

Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

– А я сумував за тобою, – сказав після хвилинної паузи.

– За мною, чи за моїм мовчанням?

Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля – як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

– Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, – сказала вона, не підводячи голови. – Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? – Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. – Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти – молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.

Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.

– Без тебе обійдуться, – усміхнувся Геннадій. – Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!

– Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?

Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.

– Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?

– Я? Не відриваючись від екрана телевізора або монітора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майдані щось відбудеться і ти не будеш знати. Мені здається, вся країна лягала спати і вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так і не зрозумів, що там відбулося, не повірили, що стояли не за гроші, не на проплачених мітингах, а за ідею. Це було щось неймовірне! Ніби вся країна ожила, стріпнулася, прокинулася після сну, тривожно забилося її серце під назвою Майдан, і ми могли бачити, як воно б’ється, палає шинами, задихається кіптявою, як його б’ють, намагаються знищити, потоптати, розстріляти, а воно живе, воно народжує націю, змушує згадати, що її діти – справжні українці, і вони там, у буремному Києві!

Уля так довго і палко ще ніколи не говорила. Вона схаменулася, почервоніла, опустила голову, але й так було помітно її червоні маленькі вушка.

– Тоді я подумала, – продовжила вона вже тихим звичним голосом, – що тим хлопцям не буде соромно дивитися у вічі своїм дітям, які колись запитають батька, де він був під час революції. Ось тобі, наприклад, не буде соромно відповісти, бо саме ти творив історію, а я… Що скажу я? Сиділа у теплі, у м’якому кріслі й малювала картинки для замовників?

– Ще багато справ попереду, встигнеш і ти зробити свій внесок в історію, – заспокоїв дівчину Геннадій. – І боротися ще доведеться, щоб не пролізли до влади злодії. Зробити люстрацію, побороти корупцію, яка іржею роз’їдає країну… Ой, Улю, справ нас чекає море! Це добре, що ти замислюєшся над майбутнім країни. А як щодо особистого?

– Що ти маєш на увазі?

– З кимось зустрічаєшся? – прямо запитав Геннадій.

Уля мовчала. В цілковитій тиші було чути, як скрипить олівець, виводячи щось на папері.

– Тебе чекаю, – підвела вона голову і всміхнулася якось сумно. – А ти все зайнятий, та й взагалі всіх найкращих хлопців уже розібрали.

– І тобі нікого не залишили?

– Ні, – стенула плечима.

Геннадій подумав, що він ні разу не бачив Улю з кимось у парі. Він навіть не знав, чи колись вона з кимось зустрічалася, чи ні. Він звик у ній бачити друга, майже хлопця, як його друзі, не дуже переймаючись питанням, чому дівчина завжди сама. Зараз йому стало незручно за свою байдужість та неуважність. Друзі зазвичай самі розповідали про знайомства з дівчатами чи розставання, лише Уля про це ніколи не заводила мови. Іноді на відпочинку вони підсміювалися, що їй потрібно змінити стать, бо вона пацанка, або казали, що залишиться у старих дівах. Чому він раніше не думав про те, що вони, не розуміючи того, ненавмисно можуть робити їй боляче? Можливо, у неї було нерозділене кохання і дівчині не було з ким поділитися?

– Улю, у тебе є гарна подруга? – спитав Геник.

– Нема.

– А з ким ти ділишся, коли тобі на душі кішки скребуть?

– Сама з собою, – всміхнулася Уля. Вона підвелася, простягла аркуш. – Це тобі, на згадку про сьогоднішній день.

19
{"b":"260663","o":1}