ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, – відповів Геннадій, – хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.

– Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? – спитав Іван.

– Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, – пояснив Марк. – Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?

– Нам і тут добре, – знизав плечима Іван. – Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.

– Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, – сказав Марк.

– Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.

Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.

– Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, – втрутилася вона в розмову. – Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.

– Точно! – підхопила естафету Оксана. – Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?

– І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, – насмішкувато сказала Уля. – Уявляєте, є такі, хто вірить!

– А що? Це неправда? – скривилася Оксана. – У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.

– І це говорить медпрацівник? – спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. – Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, – запропонував Геннадій.

– По-перше, тобі багато не можна, – зауважила Оксанка, – а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!

– Не розписуйся за всіх, – тихо, але вперто промовила Уля.

– Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, – зітхнув Льоня.

– А я ні! – сказала Оксана. – Я не боєць і не революціонерка, я – просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!

За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.

– Підніміть келихи і всміхніться! – Оксана підвелася. – Я хочу вас сфоткати.

– За Лугандію! – весело сказав Геннадій.

– За Лугандію! – повторили голоси друзів.

– Слава Україні! – голосно й урочисто промовив Петро.

– Героям слава! – відповіли не всі.

Розділ 7

Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.

– Так, – сказала вона, – здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… – з натяком мовила вона.

– Я теж так думаю, – якось невесело відповів Геннадій.

– Тоді я йду до аптеки.

– Мамо, зачекай, – попросив син. – Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?

– Як навіщо? – сказала вона здивовано. – За те, що прийшов на виклик.

– Тобто ця послуга стала вже платною? – прозвучало з легкою іронією.

– Синку, ти ж знаєш, що не помажеш – не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».

– І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, – додав батько, зайшовши до кімнати з чашкою чаю. Він сів на стілець біля ліжка сина, голосно відсьорбнув гарячого напою. – Можливо й таке, що тобі призначили б не ті ліки чи лікар виписав би рецепт на найдорожчі ліки. У нас на роботі працює жінка, у якої чоловік лікар, так вона якось хвалилася, що він отримує відсоток від проданих аптекою медикаментів, на які виписує рецепти. Лікарі домовляються з аптеками і співпрацюють настільки активно, що іноді доходить до бійок. Як результат, її чоловік отримує від аптек удвічі більше, ніж його зарплатня від держави. Ти б не хотів, щоб на тобі заробляли лікарі?

– Тату, він уже заробив, – сказав Геннадій. – Його обов’язок надавати хворому допомогу, він давав клятву Гіпократа.

– Сину, не сміши, – усміхнулася Настя. – Хто хоче працювати за ті копійки? Усі платять лікарям.

– По двісті гривень?!

– Ні, якщо сам підеш в поліклініку, то можна покласти на стіл сто, – пояснила Настя, – тоді тебе приймуть відповідно. А виклик додому – то вже інша такса.

– Такса, – син зітхнув, – у нас завжди була встановлена такса, на все і вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоєний злочин? Штука баксів – на рік менше проведеш за ґратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху – сплати півціни штрафу. Не хочеш іти на роботу? Купи лікарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державній медичній установі – такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, і ми, німі раби, покірно її даємо. Я був гордий, коли попав на Майдан, і впевнений, що корупція буде подолана, що ми зможемо жити в правовій державі, де кожен буде чесно виконувати свої обов’язки і платити податки. Звичайно, я розумію, що за один день таксу не скасуєш, але все залежить від кожного з нас. Якщо й надалі будемо пхати конвертики в кишені – нічого не зміниться. Невже не можна було не давати лікарю хабара?

Геннадій пильно подивився на батька, потім на матір.

– У тобі палає юнацький запал та наївність молодості, – сказав батько, помішуючи ложечкою чай.

– Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?

– Можливо, тобі боляче буде чути, але я скажу «так».

– Я… Я не розумію, – сказав розгублено хлопець, – мої друзі, мої побратими полягли… Їх розстріляли, щоб ми й надалі жили по-старому і пхали гроші в кишені?

– Я був категорично проти твоєї поїздки на Майдан, але ти поїхав, не спитавши нас, – мовив батько. – Ти гадаєш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокійно спали ночами? Ти б бачив свою матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші – і все, крапка.

– Ми не дозволимо, – неголосно, але твердо сказав син. – Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.

– Наївна простота! – зітхнув батько. – Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан – і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.

– Не буде цього! – палко заперечив син. – Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.

– Ти сам знаєш, чому ми так робили, – виправдовувалась Настя. – Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат – можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.

– Так, – підтримав Настю чоловік, – насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми́ та…

– Бо нас роками вчили поважати силу, – перебив син батька, – що судимість у пошані, служать в армії тільки ті, у кого нема грошей, щоб відкупитися, а нами повинен правити олігарх, бо в нього є гроші, тому буде менше красти. Знаєте, я коли лежав у лікарні, то мав час для роздумів. Я намагався зрозуміти, коли у наших людей на Донбасі почали висихати мізки. На мій погляд, тоді, коли на помаранчевий колір кидалися, як бик на червону ганчірку. Пам’ятаєте, тітка Аліса розповідала, як мало не вбили підприємця на базарі лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смітники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’їзд сепаратистів у нашому місті? Вся країна дізналася, що є таке місто Сєвєродонецьк – центр сепаратизму.

13
{"b":"260663","o":1}