ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Я тобі допоможу, – викликався Вадим.

Настя не заперечувала. Вона розуміла, що Вадим шукає будь-який привід, аби не залишатися наодинці з сумними думками. Син Левко – єдине, що було в його житті. Дружина померла під час пологів, тож Вадим самотужки виховував сина, без бабусь та дідусів, без няньок і коханок. Він так і не одружився, хоча мав тисячу шансів. У свої сорок чотири роки чоловік виглядав набагато молодшим, бо привабливе обличчя з правильними рисами ще не поорали зморшки, волосся не засивілося. При широких плечах, високому зрості, без випуклого черева, Вадим притягав до себе погляди жінок. До того ж чорний позашляховик та трикімнатна квартира у «Мріївському» будинку[3] з автономним опаленням та сучасним ремонтом змушували тріпотіти жіночі серця. Напевно, не одна була готова стати дружиною самотнього красеня та господаркою ошатної затишної квартири, і навіть матір’ю Левка. Але вдівець не поспішав одружуватися. Чому? Настя не наважувалася сама запитувати, проте Вадим іноді сам пояснював розриви стосунків дуже коротко: «Не склалося», «Не зрослося», іноді кидав щось філософське, на кшталт того, що сімейне життя – мистецтво, а в нього руки не звідти виросли.

За студентських часів у Насті з Вадимом був короткий роман. То було кохання палке, пристрасне, всепоглинаюче, гаряче, як спалах сірника – швидко розгорілося, засвітилося, обдало жаром. Настя гадала, що на все життя, але не судилося. За два місяці вона вийшла заміж за однокурсника, який уже довгий час упадав за нею. З Валерієм інше кохання: неквапливе, розмірене, спокійне. Вадим навчався на четвертому курсі, а Настя з Валеркою на третьому, коли вона погодилася вийти заміж за свого давнього залицяльника. Після одруження вона ніколи не розповідала чоловікові про свій короткий, але такий гарячий студентський роман. Вона навіть не знала, чи були чоловіки знайомі в ті роки.

Коли Настя вийшла з декретної відпустки на роботу, то дуже здивувалася, побачивши свого чоловіка разом з Вадимом. Валерій сказав, що то його колега і друг і він уже запросив його на вечерю до них додому. Відтоді Вадим став другом сім’ї, як і її подруга Аліса зі своїм чоловіком. Так утворився маленький дружний колектив з трьох родин, які час від часу збиралися разом, щоб попити пива та відпочити.

Одного разу з дітьми вибралися на Азовське море і два тижні вилежувалися на піску в Бердянську, давши малим удосталь нахлюпатися в теплих мілких водах моря. Більше їм зібратися гуртом та поїхати туди на відпочинок так і не вдалося, хоча щозими планували. Приходило літо зі своєю неймовірною донбаською спекою, але завжди щось заважало. Тепер уже й не вийде, бо діти стали дорослими, їм нецікаво відпочивати разом з батьками, вони вже виросли з моря, яке по коліна тягнеться далеко-далеко. Життя внесло свої корективи, і діти, як виявилося, вже не дітлахи, а справжні борці за свободу своєї країни. Ось тільки б знайти Левка!

Розділ 6

Звісно, першою прибігла Оксана. Вони прискіпливо оглянула друзів Геннадія, зупинила погляд на коханому і вмить опинилася поруч. Товста довга та пухнаста коса дівчини лягла на груди Геника, коли вона припала гарячими губами до його вуст. Він не втримався, легенько торкнувся кінчиками пальців її волосся.

– Привіт, моя люба, – тихо сказав він.

– Мій коханий, – почув у відповідь гаряче шепотіння дівчини, яка знову зажадала поцілунку.

– Нам вийти чи спостерігати далі? – озвався Марк.

– Ні, ми зараз запишемо на камеру короткометражку з порнухою, – засміявся Петро.

– Яке порно? – цілком серйозно спитав Марк. – Він ще ходити сам як слід не може! Зараз не до сексу.

– А ти його мама? – Оксана запитала з усмішкою, але Геник помітив, що їй не сподобалися такі необразливі наївні зауваження Марка і дівчина ледь стримує себе, щоб не відповісти грубістю.

– Познайомтеся, – рятуючи становище, сказав Геннадій. – Це мої друзі, побратими, навіть брати: Петро мешкає у Києві, а Марк зі славетного міста левів.

– Зі Львова? – скинула вгору нитки-брови дівчина.

– Так! А що? – запитав хлопець.

– У нашому місті краще не зізнаватися, що ти западенець, – порадила дівчина, – і українською не розмовляти. Прислухайся до моєї поради, щоб потім не казав, що тебе не попереджали.

– Це правда? – Марк кинув погляд на Гену.

– Дурня! То Оксана так пожартувала, – усміхнувся друг.

Марк щось хотів заперечити чи пояснити, але почали приходити гості. Геннадій не підводився, сидів за столом, який ломився від наїдків, тож Оксана взяла на себе обов’язки господині й бігала відчиняти двері.

– Лугандія! – привітався Льоня, міцно потис руку, обійняв друга. І так привітно це слово злетіло з його вуст, що в Геннадія одразу потепліло на душі. – Я радий, що ти вдома!

– Я також, – Гена довго не відпускав руку друга. – Так довго мріяв про мить, коли зможу потиснути твою руку з мозолями.

– Вибач, що не був поруч, – тихо та якось винувато сказав Льоня.

– Ти що, друже! – усміхнувся Гена. – Ти потрібний був тут, біля матері, а ми й без тебе впоралися. Знайомся, це мої побратими.

Оксана встигла кілька разів клацнути фотоапаратом, коли друзі віталися.

– Колись це фото ввійде в історію! – пафосно промовила вона і хотіла продовжити, але у двері знову подзвонили.

Никон також привітався кодовим словом «Лугандія», проте наспівав його у стилі реп. За ним майже одночасно прийшли Денис, Антон та Іван. Усі були щиро раді зібратися разом. Здійнявся галас, всіх переповнювали почуття, розмовляли збуджено та голосно, аж здавалося: гудить вулик роздражнених бджіл.

– Ша! Тихо! – Оксані вдалося перекричати всіх. – Можна трохи спокійніше? – Вона стояла біля столу з великою тарілкою в руках. – Зараз або сусіди завітають, або взагалі не почуємо, коли останні гості прийдуть.

Яків прийшов разом з Уляною. Дівчина підійшла до Геннадія, простягла тоненьку руку.

– Лугандія! – промовила вона. – Я так рада тебе бачити! З поверненням додому!

Уля нахилилася, торкнулася губами щоки хлопця. Вона зашарілася, ніби її обдали окропом, а Гена помітив, як невдоволено стисла губи Оксана. Він ледь помітно підморгнув своїй подружці, мовляв, все добре, не хвилюйся, потім привітався з Яковом.

– Спізнюєшся, – зауважив Геннадій, – он у Ніка матня на штанях висить до колін, і то раніше за тебе прийшов.

– Так треба, – віджартувався Никон. – І чому ви звертаєте увагу на матню, а не на самі штани? Вони широкі, бо так я демонструю широту своєї думки та душі.

– Так я ж Ульку чекав біля під’їзду, – не звернувши увагу на розповідь Ніка та зрозумівши жарт Геника, виправдовувався Яшка. – Сам знаєш, які дівчата: то тут підвести брівки, то вії підмалювати та подовжити, то помаду підібрати в тон черевичкам.

– Взагалі-то, Яшо, ти дуже неуважний, – тихо промовила Уля. – Стільки років ми знайомі, а ти не помітив, що я не користуюся косметикою і не ношу черевички на підборах.

– Жінка завжди повинна бути жіночною, – не дуже голосно, але з явним натяком зауважила Оксана.

Уля зрозуміла натяк і ще більше знітилася. Вона опустила очі, розглядаючи свої кросівки, потім кинула швидкий погляд на свіжий манікюр Оксани і поклала руки на коліна, сховавши їх під столом від прискіпливого погляду дівчини Геннадія. «Потрібно зробити манікюр. Негайно, – майнула думка. – Нігті покриті прозорим лаком, коротко стрижені, тому розфарбована розумниця Оксанка не помітила і зробила натяк».

Уля нишком роздивлялася Геника. Він був ніби таким, як раніше, – і все-таки став іншим. Замало сказати, що подорослішав чи став більше схожим на чоловіка, ніж на юнака. І раптом вона зрозуміла, що відрізняло колишнього друга від сучасного. Очі! В його красивих карих очах із дівчачими густими чорними віями вже не було хлопчачої відчайдушності та пустотливого виразу. То був відважний погляд дорослої людини, яка багато побачила і тепер мала повне право дивитися на світ очима з виразом сили, мудрості та смутку одночасно.

вернуться

3

«Мріївські» будинки – ті, які збудувала МЖК «Мрія-Інвест».

11
{"b":"260663","o":1}