ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Світлана Талан

Оголений нерв

Передмова

Почути Лугандію

Даунбас і Лугандон, сєпари й укропи – 2014 рік ввів до нашого вжитку цілу зливу емоційно забарвлених новотворів. Колишні Луганщина і Донеччина, підігріті і підтримані зацікавленими політичними силами, заговорили до світу ультиматумами, пострілами та «Голосом Новоросії». Про хаос, що виник у головах і серцях луганчан і дончан, які потребують перекладачів з мови насильства і зради, – новий роман Світлани Талан.

Це саме той рідкісний випадок, коли факт біографії автора невідривний від твору. Письменниця живе в Сєвєродонецьку, вона не виїхала на період окупації і все, що відбувалося в місті, відчула на собі. Колись дослідники вирахують відсоток вигадки в біографії головної героїні роману Анастасії, але вже зараз цей розлогий твір доречніше називати художньо-документальним.

Звісно, компанія з сімох хлопців і восьмої дівчини (Гена, Льоня, Яків, Іван, Денис, Антон, Нік та Уля) і особливо їхнє кодове слово «Лугандія» – чистої води вигадка. Але в ситуації, коли звідусіль розтікаються потоки бруду, чиста вода – незамулена й трохи ідеалістична вигадка – зростає в ціні.

Лугандію треба було вигадати бодай для того, щоб протиставити Лугандону. Вона мала з’явитися, щоб прозвучати і «радісно, замість вітання», і «сумно, але ствердно», і як «бувай», і як «все буде добре». Лугандія повинна була виникнути, щоб прості слова бардівської пісні пролунали як божественне одкровення. Вона мусила проявитися, як проявляється добро в ситуації, коли здається, що зло запанувало безроздільно.

Ще одне слово, яке Світлана Талан вигадала, а фактично народила, – бидлота. Здається, що воно було завжди, довелося навіть звірятися з академічним одинадцятитомним тлумачним словником – ні, нема там такого слова. Але зневажливе «бидло» і відразлива «бридота» переплелися в ньому гранично органічно, потрапили в нерв часу й означили жужмом усіх ополченців і «дурналістів», чорноротих бабок і продажних міліціонерів, зрадників явних і прихованих – усіх, кому на цій піщаній, але такій рідній землі хочеться не жити, а воювати.

Але, як справжній творець, Світлана Талан вклала в нове слово стільки ж люті, ненависті й огиди, скільки й любові. Бидлота – це не тільки ота хмара духовної сарани, яка накрила Луганщину й Донеччину, а й одна людина, тендітна жінка, яка протистоїть навалі, маючи таке неблагозвучне прізвище – Бидлота. Варто прочитати кілька сотень сторінок цієї сповіді сєвєродонецької душі, щоб почути, з якою гордістю й теплом головна героїня називає себе Бидлотою. На таке спроможна тільки людина, котрій відкрився справжній сенс слів і подій.

В «Оголеному нерві» є все, що, на щастя чи на жаль, є в житті: кохання і зрада, пристосуванство і щирість, вбивство і переродження душі. І, хоч як цинічно прозвучить, за це варто подякувати війні, адже саме під її крижаним подихом спадають маски і проявляється суть.

Одна київська журналістка-профі з промовистим псевдонімом зізнавалася, що після Майдану кілька місяців перечитувала гору документальної, публіцистичної та художньої літератури, щоб «почути» і зрозуміти Донбас. Героїня роману Світлани Талан спробувала себе в ролі журналіста-аматора, під красномовним ім’ям Віра Сєвєродонецька пишучи про земляків для тих, хто щиро хотів почути Донбас. Власне, «Оголений нерв» є спробою письменниці зрозуміти батьківщину. Якщо завдяки роману бодай одна людина знайде відповідь бодай на одне з цілої хмари запитань про ополченців, АТО, бомбування і просто загадку українського Сходу, – отже, ці кілька сотень сторінок досягли лікувального ефекту. Терапія душі, тим паче душі народу, короткою не буває.

Ольга Хвостова

Від автора

Я почала писати цей роман, коли:

1. Жила в окупації і щодня чула вибухи та автоматні черги, тому доводилося працювати в коротких проміжках затишшя.

2. Коли зник мобільний зв’язок, Інтернет, а на зміну українським каналам прийшли російські радіо- та телебрехуни і правду можна було побачити лише на власні очі.

3. Коли вмить змовкли галасливі заводи, з вулиць зникли діти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свічок, крупів, цукру та солі, а документи і найнеобхідніше були завжди напоготові у валізі.

4. Коли стало правилом щодня зідзвонюватися з близькими і впадати у паніку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.

5. Коли вдавалося в Інтернеті подивитися українські новини, а за загиблими воїнами плакалося, як за своїми рідними синами.

6. Коли на собі відчула тяжкі кайдани неволі, бо навіть у соцмережах не можна висловити свою думку, адже її ціна – власне життя.

7. Коли на рідну мову накладено табу, а за привітання «Слава Україні!» отримують кулю в серце.

8. Коли маргінали запльовували на базарі українські вишиванки і, вирячивши очі, оскаженіло репетували «Расія!».

9. Коли під повну заборону потрапила рідна мова, а якщо вона ненароком злетить з твоїх вуст, тебе заб’ють на місці як бандерівку або члена Правого сектора.

10. Коли зняли українські прапори і замінили їх на чужі.

11. Коли вулицями мого рідного міста на БТР каталися чужинці з прапорами Росії, Чечні, самопроголошених ЛНР, ДНР і Новоросії.

12. Коли місто було оточене блокпостами з озброєними людьми на них, а серед дерев понад улюбленою рятівницею в спеку – річкою Боровою – сиділи снайпери.

13. Коли невеликі крамниці щільно зачинили жалюзі, а в супермаркетах на тебе дихало холодом дуло автомата в руках чужинця.

14. Коли страшно жити, тому відчуваєш на собі, яке то солодке слово «життя».

15. Коли ми всі швидко навчилися тримати язика за зубами і розмовляти впівголоса, бо не знали, хто поруч із тобою – свій чи чужий.

16. Коли відчувала себе беззахисною і безпорадною, бо на землі, яку полив своєю кров’ю мій рідний дід 1943 року, звільняючи її від загарбників, з’явилися чужинці й прийшло жахливе усвідомлення, що дідової перемоги вистачило на сімдесят із гаком років.

17. Коли не знала, чи настане для мене завтра.

18. Коли слово «Росія» перестало асоціюватися з Лермонтовим та Пушкіним, натомість поєдналося з Бєсом, Мозговим, Бабаєм та іншою нечистю.

19. Коли оголилися всі почуття і я осягнула, як щиро, до щему в серці люблю свою Україну, традиції народу, народні пісні, вбрання, звичаї, коли на собі відчула, що значить усе це втратити.

20. Коли прийшло розуміння, наскільки мені дорогий двоколірний прапор, як його не вистачає (раніше не надавала цьому особливого значення) – і який огидний триколор.

21. Коли виникло бажання написати книгу не для того, аби «почули Донбас», а щоби правдиво викласти події в цьому регіоні.

22. Коли щодня мешканці масово покидали місто, ми з чоловіком не вагаючись прийняли рішення лишитися тут, незважаючи на те, яка доля спіткає нас, бо Сєвєродонецьк[1] – НАШЕ місто і ми живемо на СВОЇЙ землі.

* * *

Моє рідне місто, народжене серед пісків і збудоване з піску! Обласкане суховіями і зігріте пекельним сонцем… Ти маєш магнетичну силу: хто потрапив до тебе одного разу, той уже не покине. Ти вабиш своїми стрункими вулицями, широкими проспектами, своєрідною архітектурою.

Моє любе місто, зболене, зранене, зраджене, обдурене, зґвалтоване! На твоєму тілі ще лишилися рубці від гусениць військової техніки та рани від вирв, але ти вже звільнене і можеш дихати легко. Ти знову всміхаєшся сонцю, поблискуючи золотавими дзвіницями церков, підводиш голову до неба. Ти все ще здригаєшся від вибухів, що лунають неподалік, і в твоїй пам’яті ще свіжі спогади про нещодавні події.

Моє місто! Твої руки-мости ще кровоточать, але ти вже гостинно простягнуло руку помочі біженцям. Ти вбране у синьо-жовті прапори, що їх полощуть східні вітри, хоча нещодавно здивовано поглядало на штандарти чужинців.

вернуться

1

Сєвєродонецьк – саме таку назву вживають жителі цього міста і використовують в офіційних документах. Орфографічна норма – Сєверодонецьк.

1
{"b":"260663","o":1}